+38 (097) 779 29 59
+38 (099) 279 29 59
+38 (067) 829-6203+38 (050) 446-7069
меню
toggle menu

Полонина Камінь

У пасмі гір між Раковом і Косівською Поляною на горі Камінь є видолинок, предками названий Корито.

Видолинок і справді подібний на величезне корито, видовбане в землі — довге до двісті, широке більше п’ятдесяти і глибоке кілька кроків. На полі Корита росте густа соковита трава, а в ній — безліч золотоголових стеблин нечуйвітру, польових ромашок, є кущики запашного чебрецю, кущі жерепа. Є й інше зілля, що годиться від різних недугів.

Люди довго боялися цього місця — земного корита. «Воно нечисте»,— казали. Хто потрапив туди, то або зовсім не вертався, або приходив глухим і німим, забудькуватим.

Лише одна-однісінька людина звідти повернулася здоровою…

 

Під вершиною гори на широкім полі, оточеному лісами, Василь Цюнюк пас отару. Молодий, міцний вівчар, відчуваючи самотність, сів під одиноку на полі смерічку, з-за широкого ременя вийняв сопілку і почав грати-вигравати.

Та враз відчув, як по тілі пробіг мороз, а потім — жар. У цю мить хтось легенько торкнувся його плеча.

Під смерічкою стояла молоденька дівчина. Вона пильно дивилася на нього, слухала чарівну мелодію сопілки. Плаття на ній було біле як сніг, і довге до землі, тонесеньке, як павутиння. Крізь нього видно було красиве ніжне тіло. Обличчя дівчини пашіло рум’янцем. На грудях звисали дві довгі коси золотавого волосся. Дівчина тримала китицю польових ромашок.

Побачивши красуню, Цюнюк перестав грати. Та вона просила:

— Грай, мій любий, грай! Я прийшла, щоб слухати твою сопілку, відраду твоєї щедрої душі. Грай!

Дивно стало вівчареві: «Звідки вона тут? Пасовище далеко від села. І йти треба густими темними лісами… Не так вона одягнута, щоб крізь хащі пробиратися».

Вівчар грав веселої, тужливої, протяжної, дрібненької. Грав та милувався дівочою красою. Таку ще в житті не бачив.

— Васильку,— попросила красуня,— іди зі мною, я тобі щастя подарую!..

−− Щастя? — перепитав. — А де ж ти його візьмеш? Спочатку для себе пошукала б…

— Я для тебе хочу!

Зачарований дівчиною, вівчар пішов за нею, забувши про отару. Але грав. Сопілка немов виспівувала мелодію за мелодією.

Ідуть вони полем, зеленою скатеркою трави шовкової, піднімаються вгору і вгору.

«Чи не обманутий я? — спохопився вівчар. — Куди мене веде?»

Глянувши на дівчину, помітив, що красуня не йде, а немов пропливає. І трава не шелестить під її ногами, і квітки не згинаються.

Збагнув леґінь, хто вона, й перестав грати. Узяв його страх — хотів оглянутися.

-— Не смій! — розгадала вівчареву думку. — Лихо тобі буде…

Мавка взяла його за руку й вела на вершину. І полем, і лісом, і знову полем. Коли вже були біля самої вершини гори, перед вівчарем пропливла завіса туману. Він нічого не бачив — ні дівчини, ні поля, не відчував запаху зілля, яке росло довкола. Тільки розумів, що його хтось веде, тримаючи за руку.

Прозрів лише у видолинку-кориті, де мавки збиралися на гулянки. Тут він побачив багато таких дівчат, як та, що його привела.

Мавки підійшли до легіня, запросили сісти на кам’яну лаву.

— Грай, легіню, грай! — просили.

І Цюнюк довго грав-вигравав на калиновій сопілці, а дівчата-мавки слухали, слухали, потім пішли в танець.

— Гуляй з нами! Гуляй з нами! — запрошували.

Потім узяли його попід руки і швидше від вітру закружляли в танці.

— Гуляй, легіню, з нами, гуляй! — повторювали. — Хоч котру з нас можеш покохати так, як Гафійку…

Гафійка! Його дівчина, його миле серце. Давно не бачив її, бо живе у селі. Одиначка в матері. «Що сказала б, якби довідалася про те, що я на гулянці у повітруль?» — майнуло в голові. А мавки своєї:

— Чого тобі про неї думати? Вибирай із нас…

Після танцю знову сіли на камені, припадали до легіня. Кожна прихилялася до нього, пестила, вимагала від нього ласки.

Три доби Василь Цюнюк гуляв з мавками. За те, що потішив їх, дівчата-мавки пообіцяли відпустити його назад. Але й наказували:

— Не смієш говорити, легіню, де ти був, кого бачив і що чув, бо лихо буде…

Опівдні перед вівчарем знову проплив туман — застелив усе навколо. Дівчина взяла вівчаря за руку і повела на те поле, звідки його приманила. Коли підійшли до смерічки, знявся великий вітер. Леґінь і не помітив, коли мавка покинула його й метелицею закружляла в повітрі.

Тільки тепер вівчар згадав про отару. Дивиться, а вівці пасуться на тому місці, де їх залишив.

Що сталося з ним — не говорив нікому: боявся, щоб мавки лиха не наробили.

Не одружився він з Гафійкою — не пощастило. Вона покохала іншого й вийшла заміж. Прожив дев’яносто п’ять років, але так і не зазнав ласки сімейного життя. Коли помирав, розповів, що з ним сталося за молодих літ на полонині Камені, як не по своїй волі скорився дівчині-красуні. Тільки його одного відпустили повітрулі здоровим з їхнього зачарованого місця, яке й сьогодні називається Корито. Коли б був оглянувся — став би глухим, сліпим, бо за ним ішло страхіття.

…Тепер, хто прийде до того природного корита, дівчат-мавок не зустріне.

Але почує запах зілля, чарівний шепіт землі.



Відгуки про нас
Лідія Бабич
Через карантин санаторій не працює. Додзвонитися неможливо. Нас не повідомили завчасно. За 2 тижні до заїзду вимушені шукати, питати. Це не гідне відношення до клієнтів. Таке враження, що сидять нишком, щоб лише завдатки не повертати. Я дуже незадоволена.
Екатерина Федоровна Рало
Отдыхали с подругой в мае 2019г. В основном, все понравилось: питание отличное,разнообразное,ресторанное(сервировка,подача блюд-отлично).Что касается процедур-девочки старались.Не хватило досуга,его вообще не было.А так отдых удался!
Популярні пропозиції