Історії Закарпаття
Королево недарма називали «королівської хатиною». В давні часи дуже часто перебували тут угорські королі.
Але найбільше полюбив Королево і цю околицю король Владислав.
Коли його господа дратували або державні справи втомили, збирав цілу свою родину, аж до маленької дитини, і переносився в Королівський замок. Там він міг у світі, спокійно відпочити.
Одного разу, коли він зі своєю сім'єю знаходився в замку, напали на цю околицю дикі татари. Видно, знали, якого високого чоловіка має гостем замок, тому що ні одного села на околиці не підпалили, ні під якимось іншим замком не зупинилися.
Налетіли під замок татари і хмарою його оточили.
Король Владислав не мав у замку війська і татари думали легко його полонити. Увірвалися до стіни, почали нишпорити по всіх кімнатах, будівлям — нету. Королевська прислуга — тут, королівські кухаря, ловці — тут, а сам король і його родина ніби під землю пішли.
Випитують татари королівську прислугу, мучать, але ніхто нічого не знає або не хоче знати.
Вирізали, винищили розлючені татари всіх до одного, кого в замку знайшли, замок підпалили, розбили, і як хмарою прийшли, так хмарою відійшли.
Минали дні, минали роки, століття пройшло, коли один чоловік почав копати на тому місці, де колись були замкові підвали. Докопал, що земля під ним захиталася, відкрилася. Ледве встиг відскочити, щоб не впасти в глибоку яму.
Побіг скоро за людьми. Зійшлися люди, радяться, хто злізе в яму, але ніхто не наважується. Нарешті знайшовся один сміливець — за великі гроші дав себе спустити на мотузці.
А витягли його звідти ні живого, ні мертвого. Ледь міг розповісти, що бачив, так злякався. Сказав, що внизу є широка кімната — світла, як сонце до неї світить. На оксамитовій канапі лежить мертвий король Владислав. Вся його родина сидить за дивані, всі до одного мертві, але сидять, як живі, в золотому вбранні, тільки обличчя страшенно бліді.
Одні вірили, інші не вірили, але слухали і перепитували.
А на другий день до замку прийшло ціле село, щоб викопати вхід в тій підземній кімнаті. Заходили туди з великим страхом. І знайшли тільки порожнє приміщення — ні кімнати, ні стільців, ні короля, ні кого іншого.
А людина, яку спускали туди, божився, що розповів чисту правду, все те в кімнаті бачив. Це був правдолюбівий людина, і йому й далі вірили.
Ще й зараз можна почути від людей, що король Владислав з усією родиною лежить десь під стінами замку.
Коли дехто із вас не чув сеї назви і не знає, де шукати замок Канков, то не дивно. Бо замок мав багато інших назв. Звали його і Севлюським, Угочаським, і Севлешуйварським…
Можна подумати, що, коли цей замок мав так багато різних назв, то мав би бути дуже великим або,бодай, стояти на дуже високій горі.
Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовом, є невелика гора, що зветься Келеменова.
Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало,— жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.
У XVII столітті паном Ужгородського замка був капітан Другет, лицар статечний. Мав він дуже красну доньку, про красу якої оповідали аж у далеких краях.
У тих часах переходили через кордон польські війська й нападали на наші міста.
Колись на місці теперішнього Берегова простягався широкий степ. Сюди пригнав із сусідніх Великих Берегів своє стадо на пасовисько якийсь Сас.
Тут його стадо зустрілося з іншою чередою, яку господар пригнав сюди теж пасти.
Над Раховом височить гора Плечі.
Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все виносять на плечах. Навіть кінь туди не вийде — гора дуже крута.
Коли ще давно татари напали на нашу землю, то ченці, що жили у Драгові, втікали од татар. У глибокій зворині на дуже красному місці зробили монастир.
У Драгові жив великий пан на ймення Лошвай. Жив він самотній, серце мав зле, тому ціле село його боялося. Хто до нього не прийшов, пан хапався до зброї. Лише один чоловік із села, його кум Ференцик, міг із ним говорити.
У пасмі гір між Раковом і Косівською Поляною на горі Камінь є видолинок, предками названий Корито.
Видолинок і справді подібний на величезне корито, видовбане в землі — довге до двісті, широке більше п’ятдесяти і глибоке кілька кроків. На полі Корита росте густа соковита трава, а в ній — безліч золотоголових стеблин нечуйвітру, польових ромашок, є кущики запашного чебрецю, кущі жерепа. Є й інше зілля, що годиться від різних недугів
Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала обох.
Одного разу вона їм сказала, що одружиться з тим, хто принесе їй з гір шовкову косицю — едельвейса.
Давно то було. Один чоловік прийшов на поляну. Там було поле. Хиж ще не було. Він собі поставив хижу, розгаздувався, і від нього розмножувався народ. І так заснувалася Поляна.
Коли він купив собі овець на ціле пасовище, з вівцями відправив на полонину дванадцятирічного хлопця.