+38 (097) 779 29 59
+38 (099) 279 29 59
+38 (097) 779-2959+38 (099) 279-2959
меню
toggle menu

Про село Страбичово

Давно-давно, багато сотень років тому село Страбичово, що розтягнулося вздовж шосейної дороги Мукачево — Чоп, було не на тому місці, де тепер, воно й не називалося ще таким іменням.

Його засновники перший раз оселилися на Селищі, за кілька кілометрів на захід сонця. Урочище Селище лежить на горбі. До першої світової війни було вкрите великим дубовим лісом. Тут перші поселенці вчинили собі колиби, ловили звірів, держали свійську худобу й займалися хліборобством. З одного боку Селища й тепер ще можна видіти яругу, Що колись була наповнена водою, давала людям і худобі воду, рибу.

Земля тут благодатна, родюча, піскувата.

Коли по війні в 1919 році люди ліс зрубали й зачали корчувати пні, а далі землю орати, на багатьох місцях відкопали згарища, звуглюватілу глину, господарські знаряддя, черепки.

Се були сліди колишнього селища чи то поселення. А в околиці знайшли рештки зброї: наконечники списів, частини поламаних шабель. Значить, на сім місці проходила війна, стояла битва…

Довгі роки жили в Селищі предки страбичівців.

Раз їх спокійному життю настав кінець, бо одного дня море втікачів пронеслося повз Селище: старі люди, молоді, жони, діти, одні на возах, другі на конях, треті пішо — всі плачучи бігли на південь сонця…

— Що сталося?! —звідали їх застрашені селищами.

— Не звідайте нас, люди добрі, а нараз тікайте… Божа кара йде… Кінець світу настав…

— Яка божа кара?!

— Через Карпати перейшли песиголовці… Нікого не щадять: ні малих дітей, ні старих. Вбивають, палять села, беруть челядь у полон. Утікаймо, бо тих стільки, як листя й трави.

Тут народ перепудився… Але рятувати маєток не було часу. Полишали колиби, забрали на руки дітей і погнали худобу в сусідні ліси.

А хто собі налегко брав і зостався в Селищі — всі загинули. Бо другого дня на зорях песиголовці налетіли, як чорна хмара.

Дика орда напала на Селище, людей побили, хижі спалили, худобу захопили.

Та сим вони не задовольнилися. Як дізналися, що частина людей поховалася в сусідніх лісах, зачали за ними полювати. Айбо глибоко в хащу недосмівали йти. І задумали обдурити народ, виманити його з лісу обманством. Вони вже знали руську бесіду, поховалися в корчі або вилізли на високі дуби й гойкали:

— Митре, Петре, Йване! Марино, Олено, Поланьо! Уже пішла геть погана віра.

І доста було комусь показати голову з кущів, як на нього одразу нападали.

Та селяни дізналися за таке обманство й більше не показувалися. У спалене Селище не хотіли вертатися, а додумалися знайти нове місце. Вночі лишили свої лісові колиби й гнізда та перетягнулися на схід сонця — в Горішній ліс.

А песиголовці деякий час залишалися в Селищі, а як виділи, що нікого не є, ніяк достати хліба, м’яса, пішли геть на мадярську долину вслід за другими ордами.

І минали роки… Татари вернулися в Азію. А наші селяни помалу звикли до Горішнього села, як колись до Селища.

Правда, старшу челядь дуже манило Селище, хотіли туди переселитися, але молодь себе добре почувала на новому місці.

І так з року в рік, з покоління в покоління жителі Горішнього й забули за своє горе, за песиголовців, забули й за старе село, лише сиві діди пам’ятали Селище, згадували, як ся стребило, і своїм онукам розповідали.

Та лиха доля не обійшла й Горішнє. Так, як грім ударить з ясного неба, напала на нове село страшна хвороба. Народ гинув, як мухи восени.

Перепудилися, переполошилися люди, зачали глядати помочі-поліки. Але де знайти? В той час лікарів ще не було. Челядь хапалася й сього й того, айбо не помагало. Болячка своє робила — косила і жала…

Та була в Горішнім стара жона Лукачка. Вона знала ворожити, горнець метати, дитину прийняти, від усякої хвороби знайти поліку.

Лукачка радила людям проти болячки їсти часник, І справді, як люди почали часником лікуватися, пошесть помалу вщухла. Тоді Лукачка зазвала народ і сказала:

— Люди чесні, челяде! Котрі хочете живими зостатися, збирайтеся геть! Треба глядати нове місце, іншак тут усі погинеме!.. Я сама перша йду з сього проклятого села!

Народ загучав, загомонів… Одні противилися, інші слухали Лукачку. І село розпалося на дві частини.

Лукачка забрала свою челядь, до неї приєдналися однодумці й рушили в путь — на захід сонця. Десь посередині дороги межи Горішнім і Селищем сіли відпочити; полюбилося їм місце й вирішили тут зостатися на все.

Тим часом в Горішнім болячка ще гірше зачала косити народ. Перестрашені люди поночі похапали свої пожитки, дітей, худобу й подалися за Лукачкою. Та з радістю зустріла їх, бо чим більша купка народу, тим легше жити, та й не треба боятися, що розбійники нападуть на таку дружну сім’ю.

Так невдовзі після того, як ся стребило й Горішнє село, на третьому місці зачали будувати хижі. І на пам’ять того, що народ дуже много натерпівся, що пропали Селище й Горішнє, що їх стребили песиголовці й болячка,— нове село назвали Стребичовом.

У Стребичові дві родини вели перед — Лукачі, предки теперішніх Лукачів, і Тромпаки, предки теперішніх Тромпаків.

Минали роки, десятиліття, століття… Стребичово розрослося. Будували хижі, хоч і з солом’яними стріхами, та не колиби. Тут-там уже садки, городи появилися, протяглася на цілий кілометр вулиця, а посередині — церковця, правда, ще дерев’яна.

У Стребичова з’явився й сусіда — Горонда.

Та не втекли й стребичівці від своєї лихої долі. Як колись на їх предків у Горішньому напала болячка, так тепер до Стребичова прийшов непрошений гість — холера.

Холера почала косити челядь у велике говіння по благовіщенню. По одному, по двоє, а далі по троє, по четверо за ніч.

Кожний день ховали челядь: і старих, і молодих, чоловіків, жінок… Вхопило челядину корчами, посиніла й за пару годин − кінець. А помочі ніякої…

Та спершу якось не по порядку ходила холера, то тут, то там хапала собі жертву, а далі — як колядники, котрі ходять за рядом од хижі до хижі…

Не полишала ні одного двора, ні одного обійстя. Як нині повмирала челядь в одній хижі, то завтра —- в сусідській. І найчастіше вмирали ночами. Вдень і ввечері ще здорові, а рано лежать, як снопи…

Цікаво те, що сусіднє село Горонда недалеко од Стребичова, а там ніхто не вмер на холеру.

Правда, горондяни дуже сокотилися. Коли якесь діло мали, здалека гойкали до стребичівців.

І в Горонді фіглювали, говорячи:

— Но, коли підемо до Стребичова на свадьбу? Бо там кожний день по три, чотири свадьби.

А в Стребичові справді страшні діла ставалися. Вже й деревища для мерців перестали робити, а ями копали для всіх, котрих у той день ховали.

Нікому було нести мертвих, хоч і недалеко кладовище. Народ боявся приходити на комашню. Та й се здавна був твердий неписаний закон: зібратися в хижі, де лежав мертвий, помити руки, випити погар вина або паленки і заспівати «Вічная пам’ять»…

Коли люди сходилися на комашню, то тут ішла бесіда за «білу панію». Так називали холеру, бо така чутка розійшлася, що холера ходить у вигляді жінки, одіта від ніг до голови в біле плаття. Та «біла панія» ходила по ночах од хижі до хижі, й доста їй зиркнути у вікно — на рано в тій хижі всі лежать мертві…

Декотрі люди під божбу, під присягу твердили, що вони виділи «білу панію» своїми власними очима.

Та жив у Стребичові чоловік на прозвище Ковбин Іван. Хлопище порядний, широкий у плечах, як двері, високий до стріхи, й сила величезна. Може, предок теперішніх Ковбинів.

Де треба було нести мерця на кладовище, Іван готовий був усе, а коли не мав товариша, то й сам звалив на плечі мертвого й сам поніс. А комашню не пропускав ні одну, і як випив було два-три погари паленки, то все кляв «білу панію», бо дуже сердився на неї: посікла його діточок.

Люди зі страхом просять:

— Іване, не споминай її, щезла би… Не треба чорта малювати на стіні, бо справді появиться…

А Ковбин видить, що люди трясуться перед холерою, і ще гірше лає її:

— Ой, як би раз утямити «білу панію», я би їй дав духу! Пішла би вона із Стребичова без «будьте здорові».

Но, та раз умер і Ковбинів кум, за ним його діти, зосталася кума сама. І як треба було нести мерців на кладовище, а люди відтягалися, Іван, не довго думаючи, взяв кума на себе й став із ним аж коло ями на кладовищі. А далі поносив і хресників і допоміг грабареві закопати всіх.

Коли вони вернулися з кладовища на комашню, друга челядь розійшлася по домівках. Сіли вони двоє з бохтарем — а то був дуже лякливий чоловік — за стіл, кума-вдовиця поклала закуску і пляшку з паленкою. Ковбин махнув погар того божого дару, а далі другий і третій, розв’язався йому язик і зачав честувати «білу панію»:

— Сяка… така, пси би її кров хлебтали! Якби я її увидів…

Кума і бохтар зі страху аж зубами цокотіли.

— «Біла панія»,— зашептав і показує рукою на Костеві двері.

Ковбин глипнув туди і справді втямив високу худу жінку в білому платті від ніг до голови. Закричав таким страшним голосом, що аж люди повибігали з хат, а сам скочив до городини, виламав кола — й за «панією»!.. А тота стояла, стояла, а як увиділа, що се не фіглі,— під себе ноги! Зачала тікати на поле. Ковбин за нею.

Бігли, бігли аж до болота, до провалля, де люди й худоба топилися. В се болотище нагнав Ковбин холеру — «білу панію».

Вернувся до шиї мокрий, бо скочив за нею в болото.

— Та хоч би її двічі-тричі сим колом погостив,— бідкався.

На другий день люди, як звичайно, звідають один другого:

— Но, та цієї ночі кілько стяла?

— Щось не чути… Ніхто не вмер сеї ночі.

І третій, і четвертий день без комашні…

Народ отямився. Люди повірили, що Ковбин нагнав холеру в болото, й там утопилася.

І так ся переказка йшла з дідів до внуків, од покоління до покоління, як Ковбин холеру прогнав із Стребичова. А болотище й тепер називається Біле, бо тут втопилася «біла панія».

Айбо не загибла холера у болотці. За якийсь час була тиша, спокій, а раз лем появилася знов. Почали люди вмирати, але вже не в Стребичові, а у Горонді.

Значить, «біла панія» перейшла до сусіднього села й там ґаздувала.

А Ковбин жив собі спокійно у Стребичові, й народ дуже поважав його, бо слободив село від великої біди, врятував життя багатьом душам.

Тепер село називають Страбичово.



Відгуки про нас
Валентина
Ми відпочивали невеликою компанією з 01.02.2022 по 12.02.2022. Дуже приємно здивовані. Одноголосно дали оцінку комплексу 5 зірок. Кімнати для проживаняя - свіжі та просторі, прибирання щодня, персонал доброзичливий та уважний. А їдальня - це, взагалі, особлива тема. У мене багато обмежень у харчуванні, але я мала можливість окремо замовляти дієтичні страви. Персонал їдальні дуже кваліфікований та уважний. Сонячний поставив \"високу планку\", хочеться побажати всім українським оздоровчим комплексам не тільки прагнути, а й досягти її.
Инна
Отдыхали здесь с 22.12 по 10.01 с 3 детками. Комплекс тянет на 5 звезд,цены доступны, питание 5*, организация новогодних праздников шыкарная. Девочки на рецепшене очень приветливые. Претензий никаких. Все просто на отлично.
Павел
Отдыхали в середине октября. С погодой повезло. Очень правильно, что в такое время Сонячный нанимает профессионалов, которые занимаются досугом. Большое спасибо Виктории. Её присутствие полностью меняет время отдыха. Утром зарядка, после обеда занятия по арт-терапии или скандинавская ходьба в горах, вечером йога или кино. Приятно, когда человек - профессионал! Подобная анимация наполняет отдых разнообразием. Я не слыхал, что бы другие пансионаты таким образом заботились о досуге. На зарядку утром ходило человек 8-10. Все были довольны и получали заряд бодрости до завтрака. Хотя самостоятельно не многие бы вышли на зарядку. Йога вечером - приятное и полезное времяпрепровождение, значительно лучше, чем обычный досуг у телевизора. Осенью темнеет рано, часов в 7 вечера и большинство людей, сделав круг возле озера, идут в номер. А Солнечный ломает такой стереотип. За это большое спасибо Виктории и администрации, которая нанимает таких профи!
9WKN28Z www.yandex.ru
9WKN28Z www.yandex.ru
Анна А.
"Сонячний" - прекрасное место для осеннего и зимнего отдыха. Но заметно, что пандемия коронавируса сказывается на качестве услуг и питании. Они стали хуже и обратить внимание на это очень важно.В меню очень мало овощей и много углеводов. А люди, которые не употребляют сахар, вынуждены отказываться от 30-40% еды.В меню ужина кефир часто заменяют на йогурт, хотя ранее в санатории готовили свою ряжанку, что было приятным и полезным бонусом.Сокращение медицинского персонала тоже отражается на качестве услуг.Но остаются и позитивные моменты. Огромный плюс именно этого санатория - квалифицированный специалист по организации досуга! Арт-терапевт Виктория Соломаха дала возможность ощутить ценность моментов, проведенных в "Сонячном". Она сумела организовать качественный, здоровый и разносторонний досуг для людей всех возрастов. На ее мастер-классах и мероприятиях было интересно и пенсионерам, и детям. Во время творческих мастерских Виктория пыталась разбудить в каждом участнике внутреннего ребенка, который спрятан за бытовыми и рабочими проблемами жизни. Те, с кем это получилось, уезжали счастливыми обновленными людьми. Походы в горы, ежедневные гимнастики с Викторией укрепляли здоровье не хуже массажей и лечебной воды. Вклад Виктории делает "Сонячный" уникальным местом, где можно найти не только здоровье, но и кусочек счастья).
Популярні пропозиції