+38 (097) 779 29 59
+38 (099) 279 29 59
+38 (067) 829-6203+38 (050) 446-7069
меню
toggle menu

Синевирське озеро

Серед дрімучого лісу стояла хатка, а в ній чоловік жив, на ім’я Микола, зі своєю жоною Марією. Жили тут уже чотирнадцять років, і пан, якому належали навколишні ліси, про них нічого не знав.

Микола й Марія мали сина Івана. Народився він скоро по тому, як батьки поселилися серед лісу. Спершу бідували, їсти не було чого, та для Йванка роздобували по кілька яєчок, ловили йому птахів, зайців. Працювали тяжко, а їли тільки те, що давала природа, ліс. Бувало, рибину зловлять у річці, іноді вдавалося й дикого вепра впіймати. Вепра ловили так: викопували яму, огороджували з усіх боків і тільки підхід до неї залишали вільним.

А за чотири роки помалу спромоглися й на корову, теличку, кобилу, дві кози та кілька овець. Тоді вже собі поставили хатку, а біля неї хлівча, викорчували навколо ліс, відгородили поле. Посадили картоплю, посіяли жито й овес. Та й прийшов достаток. І м’яса вистачало, з дичини,— коли потребував Микола, ходив на лови і приносив зайця, сарну чи оленя. А Марія сиділа вдома, пряла, гралася з малим п’ятилітнім Іванком.

Іванко ріс, набирав сили. Батько приходив із полювання, брав його на руки, поплескував, давав у руки рушницю. І мали батько з матір’ю велику втіху.

Коли вже Йванко гарно підріс, ходив із батьком на полювання. Умів точно цілитися і вправлявся в стрільбі так, що влучав у позначку на дереві. Коли досяг сімнадцяти років, був уже прекрасним стрільцем.

А тоді помер пан Челецький, якому належала вся земля довкола. Наслідником його був син Олодар. Люди знали від панських слуг, що Олодар учився в Будапешті, і те чуже місто геть його зіпсувало. То було видно вже з його поведінки та мови.

Новому панові люди приносили дарунки. Бо такий звичай був тоді — щось дарувати своєму панові. А пан собі все записував, і той, хто дав великий або кращий дарунок, мав трохи попуску в сплаті податків.

Микола не знав, що подарунки мусять приносити тільки піддані. Він узяв оленячі роги, шкурку дикої кішки, зробив чучело гірського орла й пішов до панського двору.

Пан радо прийняв дарунки, похвалив Миколу, відтак запитав, як іменується. Вчувши, що це дарунки від Миколи Полісника, пан захотів знати ще й число Миколиної хати. Але числа лісова хатка не мала. Здивувався пан, коли таке вчув,— як то може бути, аби на його маєтку був чоловік, йому не підданий? І нараз попередив, що Микола буде платити податок за полювання, а також подушне за воли, за вулики і три дні на тиждень працюватиме на пана. Микола відговорювався, що живе далеко і не зможе приходити на роботу. Але пан дав на те пораду: найняти за себе робітника.

Сумний повернувся Микола додому. Сів за стіл і згадував, як замолоду, коли ще був дужим і здоровим, ходив робити панові. А тепер, через багато років, його спіткала та ж доля. А гадалося, що тут, у занедбаному куточку, його мине та повинність.

Марія подала вечерю і нараз помітила, що з Миколою щось негаразд. Та й Іван допитувався, як ходилося.

Махнув Микола рукою, мовив:

— Прийшла й наша біда, пан хоче, аби ходив я до нього на роботу. А я вже доста на панському наробився.

Договорив та й почав їсти.

Випитувала Марія, як то сталося, але Микола не відповідав.

На другий день пішов Микола із сином до лісу. Було то під зиму, можна було вполювати тетерюка та рябчика.

Тихо пройшла над лісом осінь та зима.

І знову почало сонце пригрівати, сніг танув. Настала знову красна верховинська весна, сповнена свіжості и квітів.

Микола мав повно роботи в городі. Коли докінчив роботу, почав лаштуватися з Іваном у дорогу по ріці до Біловарців. Дорога водою тривала три тижні.

Підготував плота, на ньому поставив колибу з оленячої шкіри й загородку для двох коней — мілиною пліт доведеться тягнути, а назад із Хуста вертатися на конях, бо пливти Тереблею супроти течії неможливо.

Микола настелив на плоті тесані дошки та й вирушив одного ранку в дорогу. Гадав запастися зброєю з патронами та й для Марії якісь дарунки привезти. Відпливли зрана з таким розрахунком, щоб минути панський палац ще до схід сонця, бо пізніше можуть їх помітити.

В акурат вчасно пощастило їм проплисти.

Марія зосталася вдома сама. Доглядала за худобою, поралася на городі з картоплею, зелениною, бобами. Чекала, що Микола привезе борошна на щоденний харч, а може, й білої муки на святковий калач.

Держалася весь час близько коло хати. Якраз підновлювала поношену одіж і підспівувала собі, коли над’явилися панські гайдуки. Вони відразу здогадалися, що чоловіка вдома немає — бо хата була зачинена, а господиня сиділа га хатою на осонні. Зажадали гайдуки від Марії, щоб податок відразу сплатила, а на завтра із сином та чоловіком до панської роботи стала.

І відповіла Марія, що з родиною живе тут багато років, а податків не платила, бо не має перед паном повинності. Гайдуки довго з нею не панькалися, забрали, що було краще з одягу, сувої полотна й зібралися геть. Та нехотячи Марія проговорилася, що Микола подався з сином річкою з кедровими дошками та з іншим крамом до Біловарців. Це розлютило гайдуків: як же так, Микола вирушив у далеку дорогу без панського дозволу? І розбіглися гайдуки по обійстю, почали відганяти худобу. Декотрі спустошували городець. Марно благала їх Марія — ніби й не чули, поверталися до неї спиною.

Тоді Марія пішла в комору, взяла рушницю, вернулася й знову стала коло хати. Рішуче попросила гайдуків відійти негайно своєю дорогою. Та гайдуки тільки насміхалися — мовляв, і в дерево не влучить, не те що в людину. Вони далі чинили своє.

А було їх п’ятеро.

Не благала більше Марія, вистрелила.

Схопилися гайдуки за шаблі, кинулись до неї. Тепер Марія вже стріляла в них. Двох убила. Інші троє схопили мертвих, кинули їх на коней і галопом помчали до пана.

Як почув пан, що сталося, наказав Миколу побити, а сина його негайно відправити на війну. Але потім передумав: ліпше з помстою вичекати, доки Микола повернеться і дасть привід його взяти. Бо тепер заслужила кари сама лише Марія.

І в лісовій хатці знову стало спокійно. Марія мирно жила собі далі.

А Микола з сином якраз тим часом вигідно продали дошки, оленячі роги, хутро з диких звірят. Одну половину плота заклали накупленими товарами й вирушили по Тисі до Хуста. Там продали пліт на дрова. З Хуста вирушили на конях, продукти везли з собою.

Коли повернулися додому, у Верхній Синевир, переповіла їм Марія, що зазнала від панських гайдуків і чому ті приходили.

Розлютився Микола, рушив просто до панського палацу. Слугам сказав, що має невідкладну розмову з паном, і то лише віч-на-віч. Пан не хотів допускати Миколу до себе. Та й Микола не здавався, доводив, що має дуже важливе слово і перед слугами його казати не може.

Лише тоді пан дозволив впустити Миколу до нього в окрему кімнату.

Першим ділом Микола спитав пана, яким правом той жадає від нього податку — від людини не підданої, як пан взагалі посмів посилати гайдуків, аби від простої людини брали замість податку одяг і худобу.

Миколині слова тільки розлютили пана. Порадив язик тримати за зубами, бо інакше доведеться силою рота затуляти…

За хвилю Микола вийшов із палацу. Слугам сказав, що пан про щось роздумує, і ті його випустили.

Тоді Микола не думав про себе, лише про дружину й сина.

Слуги довго чекали, коли пан вийде. Але до самого вечора не дочекались. Сказали про дивну панову поведінку його панії. Та зайшла до кімнати й побачила свого чоловіка мертвим — був пробитий довгим ножем.

Не заплакала, тільки сказала:

— Багатьох людей мучив і не боявся. Та й віл, коли його ґазда б’є, може так притиснути своїм рогом, що й душу віддаси. За всі кривди є помста.

Так Микола став розбійником-месником. А за ним пішли многі, хто думав так, як він.

Вдова Челецька за недовгий час знову вийшла заміж. Дістала собі за чоловіка польського пана Чвіріцького. Був то вельми суворий, але обережний чоловік. На самоті ніколи не залишався з простолюдином. Коли виходив із двору, супроводила його ціла сотня вояків. Селянин, що йшов випадково дорогою, мусив уже віддалік піднімати обидві руки й тримати їх над головою. А пан інколи йшов так гордовито-повільно, що селян уже й руки боліли, а опустити їх не могли — відразу б вояки скарали нагаями до крові.

Раз навесні вибрався пан Чвіріцький полювати. Не лише на звірину, а й на людей. На тих, що втекли з його села і держалися Миколи.

А розбійники були якраз на ловах у лісі. З ними був і Миколин син. Вдома залишився сам лише Микола.

Прийшов пан із двомастами вояками і почав оточувати хату. Микола спав і нічого не помітив. Розбудила його Марія.

Скочив Микола на ноги, схопив рушницю та й почав стріляти. Вояки сховалися за хату і попри стіни кралися до входу.

П’ятнадцятьох вояків застрелив Микола, але інші обскочили таки його і зв’язали.

Стрілянину біля хати вчули розбійники в лісі й негайно повернулися. Але ні Миколі, ні Марії допомогти не встигли — обоє були спіймані.

Розбійники розділилися на дві частини. Перші перекрили дорогу там, де з одного боку була прямовисна скеля, а з другого — Теребля. Другі переслідували вояків по п’ятах.

Розлючені вояки потягнули полонених до високого дерева й повісили, ще й пострілами з гвинтівок розстріляли. А мертві тіла скинули у вир Тереблі.

Познущалися вояки зі своїх жертв, а розбійники тим часом оточили пана, що відстав. Мусив їм здатися й пристати на всі їхні вимоги. Всі розбійники на тому заспокоїлися, лише Йван хмурив чоло і не приховував люті.

Відпустили розбійники пана з п’ятьма жовнірами і дозволили йти додому. Інші вояки, що зосталися живими, покидалися у вир гірської Тереблі.

Але пан, як тільки повернувся, скликав п’ять тисяч жовнірів, і все те військо жило на утриманні сільського населення. І з усіх усюд посипались прокльони.

Коли впіймали вояки розбійника — страшною карою його карали.

Раз новорічної ночі розбійникам пощастило проникнути в панський осідок. Замок запалили, а в ньому згоріли і пан, і всі, хто був із ним. З того часу на попелищі було чути нарікання душ тих людей, що загинули із-за пана.

Як загинув пан, розбійники стали спокійними вівчарями. Випасали й доїли овець. Але з часом прийшли на те місце пастухи багатого графа з Польщі, й колишні розбійники мусили відійти на інші пасовиська.

У ніч на Іван-день те місце, де стояв палац, заломилося. Усі вівчарі та їхні вівці загинули. З глибини землі вдарила вода і витворила тут озеро — морське око, назване Синевирським озером.

Тільки місце, де стояв хрест, вода не залила. Там лишився острівець.

Через два тижні випливли з озера пастирська палиця та посуд, яким міряли молоко. То були останні сліди тих людей, що тут проживали. Прокляте місце так і запустіло» Навколо виросли дрімучі ліси.

Люди з околиці переказують, що в ніч на Іван-день тут чути страшний крик і шум, ніби світ пропадає. То голоси розбійників, які спалили палац, і загиблих у палаці людей. Люди бояться того крику. Кажуть, що хто це все почує,— оглухне, оніміє і до року помре.

Хто на водохреща нап’ється води з озера, той зрозуміє мову, якою говорять між собою звірята. А коли в озері того дня викупатися, стане зрозумілою мова птахів. Якщо ж до води кинути кусень хліба, впіймати його на глибині ліктя і з’їсти, то можна буде зрозуміти мову всіх рослин.



Відгуки про нас
Олександр
Відпочивали з мамою та донькою з 15.07 по 24.07.Відпочинком задоволені, підлікувалися.Хочемо висловити подяку кухарям за смачну їжу.Медсестрі Валерії. Та окремо дякуємо Вікторії. Також ми вдячні сантехніку Петру ,що замінив систему в унітазі. Та дякуємо Ігорю Романовичу за турботу. Відпочинок сподобався,обов'язково ще повернемось))
Олександр
Відпочивали з мамою та донькою з 15.07 по 24.07.Відпочинком задоволені, підлікувалися.Хочемо висловити подяку кухарям за смачну їжу.Медсестрі Валерії. Та окремо дякуємо Вікторії. Також ми вдячні сантехніку Петру ,що замінив систему в унітазі. Та дякуємо Ігорю Романовичу за турботу. Відпочинок сподобався,обов'язково ще повернемось))
Екатерина Федоровна Рало
Отдыхали с подругой в мае 2019г. В основном, все понравилось: питание отличное,разнообразное,ресторанное(сервировка,подача блюд-отлично).Что касается процедур-девочки старались.Не хватило досуга,его вообще не было.А так отдых удался!
Валентин
Прекрасно отдохнули с женой и детьми! Спасибо!
Елена
отдыхала в вашем санатории в этом году, осталась очень довольна. особое спасибо администрации санатория за привлечение к работе фитнес-инструктора и арт -терапевта Виктории Соломахи. Благодаря ее работе, жизнерадостности, творческому подходу и позитивному отношению к жизни, вы помогаете врачевать не только тела , но и души . И дети , и взрослые надолго запомнять ее мастерклассы и походы!
Валентина
О пребывании в Солнечном-только положительный отзыв.Это то место-куда хочется вернуться.Шикарное расположение, чистая и ухоженная территория, детская площадка, два бассейна.Благодаря неиссякаемому творческому потенциалу Виктории Соломахи и детским анниматорам, здесь не скучно ни детям , ни взрослым, это походы, тренинги, йога, игры, мастер классы, аквааэробика. День переполнен впечатлениями и эмоциями.Также выражаю слова благодарности всему Солнечному коллективу за ту атмосферу, которую они создают для нас-отдыхающих. Идеальная чистота, безумно вкусная еда, полный спектр услуг Медицинского центра.Благодарю за замечательный отдых!
Популярні пропозиції